Цікавинки – Дніпровські кручі

08.04.202508.04.2025

історія заселення людьми басейну Дніпра

Палеоліт: Епоха давньої кам’яної доби

Палеоліт, або «давній кам’яний вік», тривав від 2,5 мільйонів до 10 тисяч років тому і співвідноситься з геологічними періодами палеостену та еопалеостену. Протягом цього часу людина відійшла від загальних тваринних форм, пройшовши еволюційний шлях від австралопітека до неоантропа. У процесі цієї еволюції наші предки завоювали простори Африки та Євразії, набули базових трудових навичок, що знайшли своє відображення в інструментах з каменю та кістки (оскільки дерев’яні вироби, на жаль, не збереглися до наших днів). Людина навчилася не лише використовувати вогонь, але й добувати його, виготовляти одяг та створювати штучні житла. Заснування привласнювальної системи господарювання, де основними засобами існування були мисливство та збиральництво, дозволило сформувати перші суспільні структури, зачатки ідей та первісне мистецтво. Історики розподіляють палеоліт на три основні стадії: нижній, середній і верхній.

Нижній палеоліт (2,5 млн – 300 тис. років тому)

Нижній палеоліт охоплює два археологічні періоди – олдувайський та ашельський. Олдувайська епоха, що датують від 2,5 до 1 мільйона років тому, відома лише завдяки знахідкам у екваторіальній зоні Африки. Її визначальною рисою стали перші штучно створені кам’яні інструменти — загострені камені-чопери, виготовлені представниками «людини вмілої» (Homo habilis), які тоді існували головно як збиральниці. Наступна ашельська епоха (від 1 млн до 150 тис. років тому) вже представлена численними артефактами по всьому Старому світові. Сучасниками цього періоду були пітекантропи (Homo erectus), які виготовляли різноманітні інструменти для рубання, проторубила, колуни, сікачі та грубі скребла. Саме в цей час людина навчилася користуватися вогнем, а основним джерелом харчування залишалося збиральництво, поряд із зачатками загінного полювання. Соціальна структура пітекантропів включала первісні групи з ендогамними стосунками, що свідчило про початкові форми спільнотного життя.

На території України нижній палеоліт знаходить своє відображення в багатошаровій пам’ятці Королеве (на Закарпатті) – найдавнішій для всієї Східної Європи, де археологічний горизонт (ашель, мустьє, початок пізнього палеоліту) датується приблизно 1 мільйоном років тому. Інші важливі місця – це знахідки в Гаспрі, Ечкі-Даг у Криму, Непоротове на Буковині та Меджибіж на Поділлі.

Середній палеоліт (150–30 тис. років тому)

Середній палеоліт включає пізню стадію ашелю (300–150 тис. років тому) та повністю охоплює мустьєрську епоху (150–30 тис. років тому). Це був час значних кліматичних коливань, спричинених наступом північного льодовика. Людина цього періоду, палеоантроп (Homo neanderthalensis), вперше пристосувалася до життя в суворих холодних умовах, вибираючи в якості житла природні укриття — печери та гроти. Цей період відзначається використанням левалуазьких та мікокських технологій обробки каменю, коли інструменти виготовлялися з відщепів, що отримували певну форму завдяки вторинній обробці. Типовими артефактами стали гостроконечники, скребла, ножі, різці та вироби з зубчастими виямками. Полювання, яке в цей час почало спеціалізуватися на окремих видах дичини, а разом із збиральництвом сформувало колективну систему господарювання, поступово перетворюючись із первісних груп у більш цілісні праобщини, у яких сформувалися перші статеві та харчові табу – передвісники екзогамних відносин.

Заселеність території України в середньому палеоліті мала пульсуючий характер через чергування наступів і відступів льодовика. Понад 200 пам’яток цього періоду зосереджені в основному навколо родовищ кам’яної сировини. Зокрема, в Криму виявлено численні стоянки (ущ Заскельне, Сари-Кая, Киїк-Коба, Пролом I і II, Шайтан-Коба, Кабазі II і V, Старосілля, Вовчий Грот та стоянку ГАБО), на Закарпатті – мустьєрські шари стоянок Королеве, Рокосове, Малий Раковець, у Подністров’ї – артефактні шари Молодового I і V, Кормань IV, Кетроси та Стінка, на Поділлі – знайдені пам’ятки у Великий Глибочок, Буглів, Прнятін та Єзупіль, на Волині – Житомирська стоянка, Рихта та Жорнів, у Надпоріжжі – місцевості Орел, Ненаситець, Скубова Балка, а також на Донбасі – Антонівка I і II, Курдюмівка, Званівка та Білокузьминівка.

Верхній палеоліт (35–10 тис. років тому)

Верхній палеоліт – це період, коли на сцені з’явилася людина сучасного типу – кроманьйонець (Homo sapiens). Цей етап умовно поділяють на чотири стадії, кожна з яких відзначається специфічним культурним порядком. Ранній етап (35–24 тис. років тому) відзначається селетською та оріньякською кам’яною промисловістю, середній (24–17 тис. років тому) характеризується розвитком граветської культури, тоді як пізній етап (17–13 тис. років тому) відомий як епіграветська або мадленська культура. Окрему стадію становить фінальний палеоліт (13–10 тис. років тому), коли археологічні культури набули однорідності за набором інструментів.

У цьому періоді відбувається значний технологічний прорив: з’являється метод виробництва видовжених заготовок для інструментів — пластин. Кам’яні інструменти, такі як скребачки, різці, наконечники, тесла, проколки, свердла та ножі, характеризуються підвищеною спеціалізацією та стандартністю форми. Завдяки винайденню різця, кістка стає допоміжним матеріалом для виготовлення проколок, шил, руків’їв, пазових наконечників для списів, гарпунів та прикрас. Цей період також відзначається розквітом наскельного та переносного мистецтва, яке відображало найдавніші релігійні вірування – анімізм, магію та тотемізм.

Колективне полювання стало основою життєдіяльності людей верхнього палеоліту, досягши високої майстерності завдяки зональній спеціалізації на окремих видах стадних тварин, таких як мамонти, коні, бізони та північні олені. Первісні спільноти поступово переходили від напівкочового до осілого способу життя. Головною господарською одиницею ставала екзогамна родова община, що оселялася в довготривалих поселеннях, де в будівництві використовувалися, зокрема, кістки мамонтів та інших великих тварин. До кінця пізнього палеоліту спостерігалося розділення общин на парні сім’ї.

На території України верхній палеоліт представлений майже 900 пам’ятками. Селетська культура, з її пласкими двобічно обробленими наконечниками, знаходить відображення в стоянках, таких як Молодове V (шари 9 і 10), Міра, Буран-Кая III, Вись та Іллінка. Оріньякський період, позначений характерними нуклеоподібними скребачками, представлений стоянками Зелений Хутір, Сюрень I, Анетівка I, Сагайдак, Муралівка, Золотівка та Ворона III. Граветська культура, що відзначається виготовленням інструментів з великих видовжених пластин, пов’язана зі стоянками Молодове I і V, Кормань IV, Оселівка II, Вороновиця I, Королеве II та Троянове. Епіграветська культура, з її типовими мікровістрями з притупленими краями, представлена великою кількістю пам’яток як у північних регіонах (Межиріч, Мізин, Добранічівка, Гінці, Кирилівська стоянка, Фастівська, Бармаки, Семенівка), так і у південних (Амвросіївка, Велика Акаржа, Анетівка II).

Мезоліт та середньокам’яна доба України

Мезолі́т України, або середньокам’яна доба, охоплює період приблизно від 9 до 6/5 тисячоліть до нашої ери – епоху, яка настала після останнього, Вюрмського (Валдайського) льодовикового періоду.

Цей період характеризується як кульмінаційна стадія мисливського господарства, коли спостерігається його остаточна криза.

Зміни в природному середовищі, трансформації в господарській діяльності та зростання самостійності особистості в громаді спричинили широкомасштабні переселення населення та суттєві етнокультурні зрушення на карті України та Європи саме протягом середньокам’яної доби.

На території України цього періоду виділяють 10 окремих археологічних культур.

Сьогодні на українській землі знайдено близько 600 об’єктів – від короткочасних стоянок і тривалих поселень до поховальних комплексів та декількох церковних могильників, що свідчать про багатство та різноманіття життя давніх людей цієї епохи.

Рання середньокам’яна доба України

Для цього періоду в Україні зафіксовано понад десять різновидів археологічних пам’яток.

На південному степовому азово-чорноморському культурному краю домінували мікролітичні культурні типи, серед яких:

Шан-кобинська культура, що належить до гірсько-кримського регіону;
Осокорівсько-роральський тип, який зберігся у Подніпров’ї та на Донбасі;
Пам’ятки Білолісся, що знайдені у північно-західному Надчорномор’ї;
А також артефакти, пов’язані із культурним типом Сюрень-2 у Криму.

На північному полісько-лісостеповому культурному краю та в середньодністровській культурній зоні, що розташована на північ від азово-чорноморського регіону, виявлено вироби з мікро- та макролітичної обробки. До них належать:

Пам’ятки нобельського типу, поширені на Волині;
Зразки смячкинського типу, знайдені в Подесінні;
Елементи Міньївського Яру, що асоціюються із Сіверськодонеччиною;
А також пам’ятки оселівського типу, характерні для Середнього Поддністров’я та Передкарпаття.

Пізня середньокам’яна доба України

У пізньому періоді середньокам’яної доби на території України виділено понад десять археологічних культур і культурних типів пам’яток.

У межах азово-чорноморського мікролітичного культурного краю зустрічаються:

Мурзак-кобинський тип, що поширений у гірському Криму;
Гребениківська культура, характерна для Північного Надчорномор’я;
Кукрецька культура, яка виявляється у Криму, Степовому Поозів’ї та Надчорномор’ї;
Пам’ятки моспинського типу, зокрема в пінічно-східному Поозів’ї;
І знахідки ненаситецького типу, виявлені у Надпоріжжі.

У північному полісько-лісостеповому культурному краю домінували такі археологічні комплекси:

Кудлаївська культура;
Дніпро-прип’ятська культура;
Піщанорівська культура, яку можна зустріти на Подесінні, в Київському Подніпров’ї та на Волині;
Донецька культура, поширена в Сіверодонеччині;
А також народицька культура Волині, що, започаткована в ранню середньокам’яну добу, продовжувала існувати в пізньому її періоді.

Цей археологічний спектр надає нам унікальне уявлення про різноманіття первісних культур, які колись формували обличчя території сучасної України.

Оболонський острів

Острів Оболонський — це невеликий, але мальовничий острів на Дніпрі в межах Києва, розташований неподалік, паралельно Оболонської набережної. Довгий час він залишався дикою зеленою зоною, популярною серед рибалок, любителів природи й неформального відпочинку. Острів не мав інфраструктури, що робило його місцем для тих, хто шукав відпочинок подалі від міського шуму.

У 2024 році було об’єднано острів з парком Наталка, через два містки. На самому острові обладнано велодоріжки, пляжі, зони для спорту, велосипедна і бігова доріжка.

Труханів

Труханів острів — це острів на Дніпрі, що знаходиться навпроти центральної частини Києва, між головним річищем Дніпра на заході та одним з рукавів гирла Десни -Чорториєм на сході. Його площа становить близько 450 гектарів. Сьогодні острів представляє собою популярну рекреаційну зону з великою кількістю пляжів, водними станціями, спортивними спорудами, ресторанами та будинками відпочинку, а також добре озеленений і з’єднаний з правим берегом пішохідним Північним та Парковим мостами.

Труханів острів, острів Тризуб, Десна, Чорторий і Дніпро — острів Труханів і Тризуб

За часів Київської Русі на території острова розташовувалося селище «Ольжичі», яке належало княгині Ользі.

Походження назви

Дослідники вважають, що назва «Труханів острів» може походити від імені половецького хана Тугорхана, у часи якого (кінець XI століття) тут, за переказами, розміщувалася резиденція його дочки, дружини київського князя Святополка.

Ландшафт та природні умови

Сучасний ландшафт Труханового острова — це результат діяльності останнього льодовика і течії річок Десна і Дніпро . Сам острів знаходиться у дельті Десни, де вона з двох боків огинає острів. Територія охоплює різні природні зони: зелені лісові масиви, відкриті простори та ділянки, що періодично змінюються під впливом паводків. Такий рельєф створює сприятливі умови для життя різних видів рослин і тварин, серед яких знаходяться види, що перебувають під охороною. Тут можна зустріти косулі, оленів, зайців, лосів і бобрів.

вид з Труханового острову на південь, Київ

Парк Муромець

Природоохоронна територія, де збереглись природні ландшафти і оселі диких тварин, рослин, комах. Місце дуже популярне серед велосипедистів Києва для прогулянок вихідного дня. Північна частина острову – дика природа з ґрунтовими стежками, на південь від Північного мосту – велодоріжка, що через Парковий пішохідний міст виводить в центр Києва, на Хрещатик.

Острів Тризуб

Поруч із Трухановим островом розташований невеликий острів, який носить назву Тризуб. Його форма нагадує символ української державності. Маршрут навколо нього є популярним для веслування на байдарці чи сап дошці.

Спортивне містечко Х-парк

Х-парк — це сучасний рекреаційний комплекс, створений на базі природних ресурсів Труханового острова.

Тут є канатна дорога для занять вейк-бордінгом, прокат байдарок, сап-дощок, прокат велосипедів. Також можна зупинитись на ночівля, попаритись ввечері в бані і покупатись в Дніпрі чи Десенці. Звідси ж починаються організовані одноденні подорожі по Трухановому острову і навколо.

вид з острова на Північний і Подільський мости, Київ, спортивне містечко Х-парк

Прокат велосипедів біля парку Муромець і карта острова для велосипедистів від

https://velokratia.com.ua/routes/park-muromec/

Самар

Місто Самар, відоме також як Самарь, має багату історію, що сягає часів ямної культури (IV–III тисячоліття до н.е.). Археологічні дослідження свідчать про існування поселень на території Присамар’я ще в ті далекі часи.

У козацьку добу Самар відігравав важливу роль. Вперше містечко Самар згадується в грамоті польського короля Стефана Баторія 1576 року . У 1688 році, після Першого Кримського походу російський уряд збудував тут Богородицьку фортецю на місці старовинного козацького поселення Стара Самара

Свято-Троїцький собор

Однією з найвизначніших архітектурних пам’яток Самара є Свято-Троїцький собор. Цей дерев’яний храм, збудований без жодного цвяха, є найбільшим дерев’яним храмом України . Собор вражає своєю унікальною архітектурою та є важливим духовним центром міста

Річка Самара

Місто розташоване на річці Самара, яка є лівою притокою Дніпра. Річка бере початок на західних схилах Донецького кряжу та протікає територією Донецької, Харківської та Дніпропетровської областей . Самара відома своїми природними багатствами, зокрема Самарським лісом та плавнями, що робить її важливою екологічною зоною регіону.

Назва в перекладі з тюркської означає “цілина, степ”. По її берегах і у плавнях розташовувались козацькі поселення, зараз зі спорудженням ДніпроГЕС, рівень води піднявся і у її гирлі утворилась Самарська затока

Гусинці

Гусинці: зникле село на дні Дніпра

Коли води Канівського водосховища піднялися у 1971 році, вони поглинули не лише вулиці, будинки та церкви – вони приховали цілу історію. Село Гусинці, що понад два століття жило на лівому березі Дніпра, зникло під хвилями, залишивши по собі лише урочище та спогади старожилів.

Найвищі точки утворили декілька островів. На одному, власне і стоїть церква, другий – це Лиса гора – де проходять головні відьомські шабаші на всю Наддніпрянщину.(початок кожної повні з заходом сонця)

Сьогодні, коли рівень води падає, з-під поверхні іноді виринають залишки минулого: уламки будівель, фундаменти старої церкви, а подекуди навіть цегла, з якої колись будували хати.

Перехрестя шляхів

У XVIII столітті Гусинці були невеличким хутором на торговому шляху. Тут зупинялися купці, вояки та подорожні. Коли село стало частиною Київського намісництва, воно поступово розрослося, перетворюючись на повноцінне поселення. У XIX столітті тут з’явилися школа, православний храм, чернечий скит, а при ньому – лікарня та млин.

Ремесло жителів було унікальним: вони плели з лози не лише кошики, а й стільці, столи, навіть дитячі колиски. Можливо, саме рибний промисел та торгівля виробами врятували село від найстрашніших наслідків голодомору.

Останні роки перед затопленням

У середині XX століття Гусинці були живим селом із понад тисячею мешканців. Тут знімали фільми, а військова частина на околиці слугувала місцем армійських тренувань. Але рішення про будівництво Канівського водосховища поставило крапку в історії села. Люди залишали свої домівки, розбирали будинки, перевозили майно. Лише церква стояла до останнього, допоки її стіни не опинилися у воді.

Сьогодні урочище Гусинці – це нагадування про те, як гігантоманські проекти змінюють ландшафт і долі. Острівці, що виринають із води, – це останні сліди поселення, що колись жило своїм тихим, але насиченим життям.

Проте пам’ять про нього живе в серцях старожилів, на пожовклих фотографіях й у скам’янілих стінах старовинної церкви, яка чудом вистояла.

Від села залишилось три будівлі -будинок лісника, школа і церква.

У будиночку лісника можна зупинитись на ночівлю.

Церква, що не потонулаЄдина споруда, що вціліла після затоплення, — Покровська церква. Цей храм було збудовано в 1822 році коштом місцевих козаків та селян. Вона вражала гармонійною архітектурою: масивні стіни, гарний купол і витончені деталі робили її справжнім архітектурним шедевром.

Після затоплення церква опинилася посеред води, напівзруйнована, але не знищена. Довгий час вона стояла самотньою серед хвиль, немов привид минулих часів. Деякі частини споруди поступово руйнувалися, але основна конструкція вистояла.

Сучасний стан

На початку 2010-х років храм вирішили відновити. Церкву підняли домкратами, насипали навколо неї міні острів, а до нього веде дерев’яний місток. Прикро, що старовинні фрески замалювали а баню поставили пластмасову баню і китайський хрест.

До церкви можна дістатись по містку з лівого берега, або на човні чи байдарці з Ржищева.

Джарилгач

Продовженням Тендри є острів Джарилгач.

За античних часів тут відбувались події, описані в грецькій міфології, а острови називались разом Ахілесів біг.

Можна з Тендри піти в тривалу морську подорож вздовж оспіваного шляху Ахілеса і Іфігенії, на велосипеді там їхати важко – пісок)

Можна з Кінбурської коси доїхати ближче до Джарилгача, в Лазурне чи Скадовськ, де є прокат байдарок. І саме подорож на байдарці найкраще відкриває цей чарівний куточок!

Ахілесів біг – так древні греки і мешканці Ольвії називали Тендрівську косу, що об’єднується з островом Джарилгач береговою лінією, утворюючи ніби півострів.

У Дiонiсiя Перiєгета (ІІ ст. н. е.) є легенда, за якою Ахілл, зустрівши Іфігенію вирішив взяти її за дружину. Але жриця давала обітницю не мати шлюбу і тому не могла погодитись з Ахіллом. Закоханий до нестями Ахілл замислив взяти Іфігенію силою. Він погнався за своєю коханою, яка вирішила ліпше кинутися в море, ніж зрадити своїй покровительці. Артеміда допомогла своїй улюблениці. Коли Іфігенія кинулась в море, Артеміда стала посипати перед нею пісок. Довго біг Ахілл за прудкою Іфігенією, але так і не наздогнав її: ноги його тонули в піску, він стомився та й полишив Іфігенію. Так, на думку греків, утворилась у морі коса більш ніж на сто кілометрів, яку вони назвали Ахіллесове ристалище або Ахіллів Біг.

Джарилгач: перлина Чорного моря

Острів Джарилгач, розташований у Каркінітській затоці Чорного моря, є найбільшим островом України та Чорного моря загалом. Його площа становить 56 квадратних кілометрів, а загальна довжина — 42 км, з яких суходільна частина сягає 23 км. Острів має видовжену форму із заходу на схід, на заході переходить у довгу піщану косу, яка відділяється від материка вузькою протокою, що іноді пересихає, перетворюючи Джарилгач на півострів.

Рельєф та географія

Джарилгач характеризується рівнинним рельєфом із численними лиманними озерами, яких налічується близько 200. Більшість із них солоні, лише деякі прісні, розмірами до 150 м у довжину та 15 м у ширину. Загальна площа водойм становить близько 9,49 км², що складає 17% від площі острова. Температура води влітку сягає близько 23 °C, взимку — близько 2 °C, рідко замерзає. Солоність води становить 16-18 ‰. Припливи на Чорному морі майже відсутні — амплітуда менша за 8 см. Під час штормів хвилі можуть перекидатися через косу та затоплювати прибережну зону острова.

Флора

Рослинність Джарилгача представлена степовими, лучними, болотними та солончаковими видами, а також вищою водною рослинністю. Чимала площа зайнята штучними насадженнями дерев та кущів. Понад 20 видів рослин острова занесено до Червоної книги України.

Фауна

Тваринний світ Джарилгача вражає своєю різноманітністю. На острові мешкають акліматизовані види, такі як благородний олень, європейська лань та муфлон. Крім того, тут можна зустріти диких кабанів, лисиць та зайців. Перелітні птахи, зокрема лебеді, качки, гуси, крячки, кулики, коровайки, чаплі та пелікани, обирають острів для відпочинку та гніздування.

В акваторії навколо острова мешкає близько 80 видів риб, серед яких скати, камбала, султанка, хамса, чорноморський оселедець, шпроти та кефаль. Особливо славляться місцеві бички, які високо цінуються за чудовий смак. Крім того, тут можна зустріти малу акулу — катрана, який є єдиним представником акул у Чорному морі.

Креветки та інші морські мешканці

Джарилгацька затока багата на різноманітних морських мешканців. На прибережному мілководді живе понад десять видів крабів, зокрема трав’яний, кам’яний, мармуровий краби та краб-плавунець. Серед молюсків найпоширенішими є чорноморські мідії. Є багато креветки.

Комахи

Червень – місяць коли на Джарилгачі активні комарі. тому важливо не забути спрей і мати намет з сіткою від москітів

Маяк Джарилгача

Однією з визначних пам’яток острова є старий маяк, споруджений у 1902 році. Він стоїть неподалік від берега, а за кілька десятків метрів розташований новий маяк, збудований у 1997 році. Старий маяк приваблює своїм виглядом і джерелом прісної води, одним з двох на острові.

Друге джерело – місцевість під назвою Монах.

Кайтсерфінг у Джарилгацькій затоці

Джарилгацька затока, з її мілководдям та сприятливими вітровими умовами, є ідеальним місцем для кайтсерфінгу. Поєднання теплих вод, широких піщаних пляжів та відсутності великого скупчення людей робить це місце привабливим для любителів активного відпочинку на воді.

Національний природний парк “Джарилгацький”

З 2009 року територія острова входить до складу національного природного парку “Джарилгацький”. Діяльність парку спрямована на охорону природних об’єктів, що розташовані на 10 000 гектарах землі, разом із 2469 гектарами акваторії Джарилгацької затоки

Острів Джарилгач — унікальне місце, де природа зберегла свою первозданну красу. Його багата флора та фауна, мальовничі ландшафти.

Березань

Острів Березань розташований у північно-західній частині Чорного моря, при вході до Дніпровсько-Бузького лиману, приблизно за 2 км від села Рибаківка Миколаївської області та за 12,8 км на південний захід від міста Очаків, тому сюди можна цікаво пройти на байдарці, або скористатись послугами екскурсії на катері чи вітрильнику. Острів має довжину 800 метрів , ширину від 200 до 400 метрів та площу приблизно 23,6 гектара. Висота острова сягає 20 метрів над рівнем моря. Береги острова піддаються абразії, що призводить до поступового зменшення його площі. Рослинність представлена переважно посухостійкими травами та чагарниками.

Історичне значення та археологічні дослідження

Березань відома своєю багатою історією, що сягає античних часів. У VII–VI століттях до н.е. тут існувало давньогрецьке поселення Борисфеніда, яке вважається найдавнішим грецьким полісом Північному Причорномор’ї. Археологічні розкопки, що тривають понад століття, виявили залишки жител, кераміки та інших артефактів, які свідчать про активне життя поселення. Серед знахідок — напівземлянки та кам’яні багатокімнатні будинки елліністичного періоду, розписна іонійська кераміка, монети, що чеканилися в Ольвії, а також артефакти римського періоду, зокрема червонолакова кераміка та плити з написами.

У середньовіччі острів був відомий як Буян і згадується в різних історичних джерелах. Протягом XIV–XV століть територія острова перебувала під контролем Великого князівства Литовського та Королівства Польського, а згодом — Кримського ханства. Постійного населення на острові в цей період не було.

Березанський рунічний камінь

У 1905 році на острові було знайдено Березанський рунічний камінь — варязький рунічний камінь XI століття. Він містить напис: «Ґрані зробив цей насип на згадку про Карла, свого побратима». Цей артефакт свідчить про присутність варягів на території острова та їхні контакти з місцевим населенням.

Пам’ятник лейтенанту Шмідту

На острові встановлено пам’ятник лейтенанту Петрові Шмідту — одному з керівників Севастопольського збройного повстання 1905 року, який будучи царським офіцером, вчинив повстання за збільшення прав. Після придушення повстання, його розстріляли на острові. За часів комунізму з лейтенанта Шмідта зробили червону ікону і поставили пам’ятник на місці його страти

Сучасний стан та охорона

Сьогодні острів Березань є безлюдним, але приваблює туристів та дослідників своєю історичною спадщиною та мальовничими краєвидами. Він входить до складу Національного історико-археологічного заповідника «Ольвія», що сприяє збереженню та вивченню його культурних та природних цінностей.

Острів Березань залишається унікальним місцем, де поєднуються природна краса та багатошарова історія, що робить його важливим об’єктом для наукових досліджень та збереження культурної і історичної спадщини України.

Тендра

Від фінішу веломаршруту на Кінбурській косі, в хорошу погоду на горизонті ледь видно тоненьку смужку суходолу серед безкрайого моря. Це Тендра. за пів дня можна дійти байдаркою до острова, щоб обійти його краще планувати морську подорож на 2 дні.

Острів Тендра – піщана коса, що відокремлює Ягорлицьку затоку від Чорного моря. Його формування почалося близько 8-10 тисяч років тому внаслідок відкладення піску морськими течіями та діяльності вітрів. Геологічні дослідження свідчать, що колись ця територія була частиною материка, але поступово відокремилася внаслідок підняття рівня Світового океану після льодовикового періоду.

Історичні згадки

Тут знаходили давньогрецькі артефакти, що підтверджує використання острова в античні часи. У середньовіччі Тендра слугувала місцем стоянок мореплавців і козацьких чайок.

Природний заповідник

Острів є частиною Чорноморського біосферного заповідника та охороняється як територія з унікальними природними комплексами. Його екосистеми представлені піщаними дюнами, засоленими луками та степовими ділянками, що створюють особливе середовище для рідкісних рослин і тварин.

Флора

Тут зростають понад 250 видів рослин, серед яких багато рідкісних і червонокнижних. Основні представники:

Піщанка Талієва (Arenaria talievii) – ендемік Причорномор’я.
Гвоздика бузька (Dianthus hypanicus) – рідкісний степовий вид.
Ковила дніпровська (Stipa borysthenica) – пристосована до піщаних ґрунтів.
Гребінник Ліхтенштейна (Cynodon dactylon var. lichtensteinii) – солестійка рослина, що витримує засолення ґрунтів.
Катран татарський (Crambe tataria) – степова рослина, що зустрічається на дюнних пісках.

Фауна

Острів є місцем існування багатьох видів тварин, зокрема червонокнижних.

Дикі коні (тарпани) – на острові мешкають напівдикі коні, нащадки колись випущених на волю хатніх порід. Вони добре пристосовані до місцевого клімату та харчуються степовими травами.

Дельфіни – у прибережних водах часто зустрічаються три види дельфінів: афаліна (Tursiops truncatus), білобочка (Delphinus delphis) та морська свиня (Phocoena phocoena).

Каракурти (Latrodectus tredecimguttatus) – один із найнебезпечніших павуків Європи. Його отрута сильніша за отруту гримучої змії, але для людини зазвичай не смертельна.

Птахи – серед місцевих мешканців рожеві пелікани (Pelecanus onocrotalus), орлани-білохвости (Haliaeetus albicilla), кулики та багато інших водоплавних птахів, що гніздяться на острові.
Комахи – серед рідкісних видів зустрічаються махаон (Papilio machaon), жук-геркулес (Dynastes hercules) та бджола-тесляр (Xylocopa valga).

Тендрівський маяк

Тендрівський маяк – один із найстаріших маяків Чорноморського узбережжя, що має стратегічне значення для мореплавства. Його було зведено в 1827 році і і з тих пір стоїть без всяких перебудов, зберігаючи свій початковий зовнішній вигляд — біла кругла кам’яна башта висотою 30 м з двома чорними горизонтальними смугами.

Спочатку маяк працював на олійних лампах, згодом їх замінили газові, а нині використовуються електричні ліхтарі з автоматичним керуванням. Завдяки його світлу кораблі можуть безпечно проходити повз Тендру навіть у темний час доби.

На острові немає природних джерел прісної води, окрім криниці біля маяка – не забудьте набрати води!

Рельєф та дюни

Острів має рівнинний рельєф, сформований під впливом морських течій та вітрової ерозії. Основу поверхні становлять піщані дюни, висота яких може сягати 5-7 метрів. Деякі дюни закріплені рослинністю, що запобігає їх розмиванню, тоді як інші залишаються рухомими, змінюючи форму під дією вітру. На південному узбережжі зустрічаються прибережні вали, сформовані штормовими хвилями. В центрі острова можна знайти знижені ділянки – солончаки, які періодично заливаються морською водою.

Сучасний стан

Сьогодні Тендра є заповідною зоною, доступ до якої обмежений. Це допомагає зберігати природну рівновагу та рідкісні види, що тут мешкають. Острів також залишається важливим об’єктом наукових досліджень, особливо в сфері біології та екології.